Павло Мовчан – Відбиток ІІ

Безглуздя самоти – це мимрення під ніс;
це – чути лиш себе, до себе ж обзиватись,
немовби голос твій в с в оє кубельце вріс,
повітря ж надовкіл намощене, як вата.

Виходить з себе в ніч, виходити в астрал,
вертаючись назад у страсі на світанні,
і вмощуватись в плоть, цідитись крізь кристал
і думать: вихід цей із тіла вже останній…

Покинувши єство, уже в наступну ніч
виходиш ти туди, де інший світ незримий,
де духи родові із глибини сторіч
ув’язнюють тебе ув оболонку диму.

Самі ж вони т е б е оточують вогнем,
в свідомість проника спалахуючий голос:
– Т и душу марнував, не вдовольнився днем,
не згадував про рід і споневажив долю?

Ти – сутіч всіх віків, всіх родових сполук,
і тільки вглибину сягає власний намір.
Давно живеш ушир – на розмах своїх рук,
і пам’ять родову т и розірвав пунктиром…

Тому на самоту приречений і ти,
на власне забуття у родовім розриві:
вертається душа у лоно самоти,
розтиснувши єство, умощується криво…

І дзвоник пролуна у т е б е в головах,
пробубониш слова забутої вже мови, –
обізветься в т о б і вся прірва родова,
душа здригнеться враз і заніміє знову…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – Відбиток ІІ вірш.