Павло Мовчан – Знесилені хрести

Всім прихисток давав у зубожілім тілі,
та поділить тепла тілесного не міг…
І родичавсь до всіх, хоч був осиротілим…
Слухняно собі жив – не вибирав доріг.

В зусиллях сновидінь напружувалось тіло,
і образи нічні випалював вогонь,
і простирадло біле сполохано тремтіло
і вранці вилітало з розплющених долонь.
Все зменшувавсь життям до безнадії долі,
від швидкостей кипучих втрачав свою вагу,
обшарпав тіло так, що душу видно голу,
в очах лише зберіг для співчуття снагу…
І, виживши себе нужденного дочасно,
спонукано ішов на висохлі хрести…
Терпляче існував лише в душі погаслій,
надію зберігав, але вже без мети…
Безправно звікував, безхлібно, безземельно,
і голодом сплатив подушне й пожитне…
І щедро натрусив вапна небесний мельник
на голову йому – це борошно сумне…
І не радів життю, не дивувався смерті,
але й не жив давно, а все терпів, терпів…
Терпінням клейкуватим наповнившись ущертно,
і затерпілий погляд поволі отупів.
Затерплих на горбах старих хрестів не бачив,
і сам із себе він продовжував іти
туди, де і земля була така терпляча
й, знесилившись, стоять чекаючі хрести…



Павло Мовчан – Знесилені хрести вірш.