Павло Мовчан – На перевалі осені

Незатишно плоті, обмеженій синім повітрям.
Холонуче слово голову студить і клонить.
Йдеш узбережжям, щоб долю зустріти,
тільки ж назустріч – листя червоне.
Обрій важкий, наче жорно на шиї.
Стовбур повітря хмари вінчають,
гострі тернини тінь до паркану пришили
і не пускають…
Марево, видиво, дим розповитий, пам’ять прошита
дратвою літа. О, як багато нам цього світу:
не охопити, не приручити, не облюбити:
жити б і жити…
Дня не стачає…
Криком стікає, болем зіходить тіло зболіле
від білого світу:
ой забагато навіть блакиті,-
очі сповиті, ноги підбиті, рук не зігнути…
Сил не стачає…
Видобув із долоні долю, розділив її надвоє,
а сам посередині, як поміж поглядом,
пролопотів босоніж,
збив лише куряву, тінь нахромив на промінь
і злетів відлунням попереду каменя,
а вороття немає…
Намалював на обличчі квітку,
та бджіл не принадив:
гірко у роті, бо полином захлинувся;
спить павучок у вусі,
слух заснувавши дзижчанням,
вулик душі порожній –
крил не стачає…
Сліз не стачає для болю,
солоду – долі – для меду…
Сіль заломила погляд –
все надовкола біле: ладо, ой леле,
доле…
Поле безкрає!


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – На перевалі осені вірш.