Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі…”

Ця тиша, – наче плач дитячий серед ночі:
спалахує, горить, підчорнена вогнем,
і лускається скло – хтось голосно регоче,
упавши, замовка – створіння кам’яне…
І болісно мовчить принишкло, наче пташка,
цей згусток блазнувань чи отверділий сміх…
Тобі пониклий дух звести, мов камінь, важко,
а вигукнуть “Спасіть!” в пробоїну – не міг…
Мовчить людський словник… мовчать живі і мертві.
Усі віки мовчать, хоч мають що сказать.
Зарубки кам’яні і ризи – не затерті,
стирається з чола рокована печать…
В пробоїну скляну зчорнілий промінь хлинув,
стира з обличчя риси і поклики з очей;
поволеньки стаєш безликим, наче глина,
лише жарина крові зсередини пече.
У промені пітьми розгледів врешті сутнє:
душа у всіх однакова, однаковий скелет,
безособовий світ імли і всемогутній,
не відтворить нічим його нічний портрет…
Та зовнішнім ти жив і дбав про нього завше,
окремішність любив, відмінне пам’ятав.
Хіба ж ти не про це мовчиш, камінний пташе?
Пробивши шибку в ніч, де править темнота.
У промені пітьми всі лихоліття видно:
густі стовпи пожеж і віхи чумові,
в дьогтяних сорочках та невивідних злиднях
примарний суне люд: чи мертві, чи живі?
Попереду воли, запряжені у гарби,
з полудрабків звисає паліччя рук та ніг,
Тече юрба, неначе стікає чорна фарба
з дороги полотна, що біла, наче сніг…
А ген на торговицю безликі людолови
женуть юрбу безлику, аж біла сіль курить…
Сириця в’їлась в тіло, та з губ ані півслова,
історія замовкла, і праведність мовчить…
Ген вояки на друзки розбили фортеп’яно,
і клавіші, мов зуби, утоплені в смолу…
І світлий промінь б’є крізь тіло твоє дране,
розщеплюючи промінь, що йде з імли в імлу…
Людський словник скупий, зате мовчання щедре:
завмерли перед злетом холодні камінці,
розмотується промінь з клубка на кілометри,
тече пітьма по стеблах, всякає в корінці.
Плоди, налиті часом, всередині чорніють,
стає нічним вугіллям все сонячне вапно:
зійшлися на тобі всі промені, Маріє!
Цей – з мого серця – щойно, а чорний вже давно.
Один животворящий, а другий – життєзгубний,
ти ж лінією блазня розграфлена навпіл,
розтятий пополам і навіть перстень шлюбний,
вуста тобі згинають від радощі, то біль.
І одним оком зриш ти в мене, другим – в кого?
В одній долоні пташка, а в другій камінець…
Між нами межовим став аркуш скла тонкого,
а на твоєму серці кривавиться рубець.
Ти голосом своїм познач безлике слово,
і час, що розірвався, хоч зойком сполучи.
Вступає в тіло тінь – нестерпно тихо знову,
і пташка не зліта, і камінець мовчить.



Павло Мовчан – “Ця тиша – наче плач дитячий серед ночі…” вірш.