Павло Мовчан – Не розплющуй очей

Тугішає звук, наче плід, в надвечір’я,
густішає зеленню втишений луг,
з розгорнутих крил обсипається пір’я, –
його перейма запорошений слух.

Був лет у півнеба шумкий, шестикрилий,
та погляд стелився – очей не піднять,
аби розпізнати ту строєну силу,
що темряву горне на гнізда багать,

Що звук розрива в солов’їному горлі
і постать людську над водою дрібнить…
Які ж оці крила широкі та чорні,
що можна під ними життя все прожить.

Лиш треба себе призвичаїть до лету,
і, голос порожній стлумивши, мовчать,
і чуть, як під серцем кругліє планета,
і руки ростуть, щоб її обійнять…

Та сиплеться пір’я, і в сон нахиляє,
бо стомлений слух і зір – невидющ.
А сон – наче шлях до забутого раю.
– Не бійся, іди, тільки очі заплющ.

Бо стільки в зіниці ввібралось земного,
що, глянувши, можеш шовки почорнить,
якими застелено в небо дорогу…
Черкаєш крилом, і співає блакить,
душа сонцеповна над світом летить.



Павло Мовчан – Не розплющуй очей вірш.