Павло Мовчан – Згадати слово

Був смуток в повітрі за чимось утраченим чистим,
підводивсь туман, щоб звестись на весь зріст,
і весело грали музики троїсті,
і пучками жар розгрібав цимбаліст.
І квітяно, медяно пахнула сутінь,
неначе холонув розтоплений віск,
і застувавсь зір, аби міг пригадати забуте,
проте пригадавсь лише стукіт коліс…
Везли на всі боки мене одночасно,
і згляд крейдяний степи та ліси знакував –
ген риска вздовж рейок і досі біліє незгасно,
хоча я не раз до очей намоклий рукав притискав…
Ой випало ж простору того в житті пребагато,
що й час розчинивсь, наче дрібочка солі в відрі,
забув, що набув, і не знаю, що втратив…
Та час розрідився, і світ постарів,
що ледве й впізнала мене моя мати…
Ой, довго, предовго тепер дозрівають черешні,
і ніби міцнішим став клей у бруньках,
темніє, тугішає світле прийдешнє,
і ягода кожна гіркущим-гірка…
І холодно в руки, бо пуп’янки гладив,
і м’ятно у грудях, бо кликав тебе,
проте не схитнулось туману свічадо,
що теж почорніло, і небо чорніє рябе –
на ньому запікся від погляду білий рубець.
Мажорний смичок розпанахав у просторі рану,
і в тілі, пробудженім гімном, збудивсь давній біль,
і я опинився насподі густого туману,
повітря північне осіло, і випала сіль…
І сплющився світ, наче зібгана вата,
туман спресувався, зібгалося все,
наче повсть:
до яблуні яблуня, хата до хати,
а віття з руками людськими сплелось,
а листя всоталось в бруньки та у вічка,
і звуки втяглись в гучномовці,
у струни й метал,
змотались дороги в тугі чоловічки,
згорнулось прожите в солоний кристал.
Прозорими стали окремі деталі:
каганчик із гільзи, торбина, сухар,
ряднина, і воші, і рейки, й вокзали,
і літери: “Сталін” у книзі життєвій –
Буквар…



Павло Мовчан – Згадати слово вірш.