Павло Мовчан – Протиріччя

Вскую печальна єси, душе моя?
Вскую смущаєши мя?
Із повчання Володимира Мономаха

Єдність, єдиний, єдність, єдине…
Сутність твоя неділима, людино.
Глина потульна, просякнута духом,
вічне стремління, означене рухом…
Ти – це і ти, це і ті – різнойменні,
шлях же до них від княжого “мене”
через обмеженість власного слова.
Глина потульна – спільна основа.
Пальці спітнілі знати на тілі –
тонко ліпили, як тільки вміли,
тонко, витворно, на волосок…
Палить легені духу ковток.
Слово любові – духу томління –
плоть опрозорює за повелінням…
Часом обмежує, болем єднає,
зваблює душу небо безкрає…
Довго тужавіла глина в замісі,
не підлетіти – руки обвисли,
крила обтяжені оловом плоті;
замість душі – вигук із рота
лине в повітря, пада відлунком
слово високе, слово рятунку:
– Боже мій, Боже, Господи Боже! –
Душу розп’яту втримать не може
плоть, що звелася стрімко хрестом…
О, ворухни хоч єдиним перстом!



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Протиріччя вірш.