Павло Мовчан – Порода

З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу,
і сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини,
і голос юрливий точкує ретельно повітря навколо,
аби захистити від страху прозору твою серцевину.
Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні,
розлущують землю корінням, мішають чорнозем,
і час випивають – зяють довкола улоги порожні,
присядеш у затінку – тиша ураз заморозить!
Чим глибше у ліс, тим відчутніша плоть, тим вона полохкіша,
обачливі кроки вповільнюють струм світлоносної крові,
і подих горлянку скородить – повітря щодалі гостріша,
мовчи, занімій, бо знати сліди на кожному слові.
В проломи між кронами срібло струмує напруго,
і нитка блакиті струмить, мов прожилок агату,
чорніють дерева, під тиском мовчання формується вугіль,
а в ньому єдина заглибина – плоть корчувата.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)
Павло Мовчан – Порода вірш.