Павло Мовчан – Край плеса

Темні пасмуги вітру рябили ріку
і до берега йшли – очерет хилитався,
і ритмічно, як подих, на рівнім піску
і твій час, і ти сам відбивався…
Одночасно він ймення чиєсь розсипав
і піску нагортав у бляшанку.
А на тебе дивилася річка сліпа,
ніби чула твою лихоманку.
Прохолонув і світ, і підсинена кров,
і двобічно листки очерету гострились,
щоб розтяти повітря й добути ізнов
те тепло, що і кров, і ріку червонило.
Відшаровувавсь день від очей, мов лупіж,
а за ним, наче стовбур, світилась крижина…
І здригнувсь, бо діткнувсь очеретяний ніж
до очей – спалахнула краплина.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Край плеса вірш.