Павло Мовчан – Стожарні

Струмує з повітря обличчя забуте,
розмитий хвилюється глиняний хутір,
і погляд, удивлений в поле хвилясте,
поволі воложиться, лагідно гасне.
Безмежність давно уже стежить за мною,
проте не розгледіти за пеленою
ні сліз, ані згадок, ні навіть думок:
стоїть над колишнім багаттям димок,
та в горло уп’явся пустий колосок…
І вище, все вище повзе вустюками –
знетямившись, крикну: – Ой, світонько-мамо! –
Співають обідню годину півні!
Та рано, ой, рано… чи пізно ж мені?!
Нічого подосі про час я не знаю,
а півень хвилясто і часто співає,
немов позначає весняне тепло,
але і в минулім так само було.
І погляд хвилясто снувавсь і тоді,
проте я печаливсь чомусь, не радів…
Напружую голос, щоб йменням забутим
і простір, і хутір, і пам’ять роздмухать.
З роздертого рота стирчать вустюки,
а замість стожарні чорніють дірки.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 3,50 out of 5)
Павло Мовчан – Стожарні вірш.