Павло Мовчан – Вуста

Ці випиті вуста, – мовчанням, а чи люттю? –
засохли, наче знак про повінь, на лиці,
приховують в собі провістя на майбутнє,
щоб виректи її, як радість бубонці.
Ці спалені вуста жагою чи печаллю,
надмухавши на стіл кіптюги, сажі шар,
шепочуть дивне щось мовчальними ночами,
не розібрати що, бо палить мене жар.
То змовницьки мовчать, замкнувшись таємничо,
то защебечуть так, що профіль стає птичим,
то зарегочуть враз, аж серце точить страх…
Я житло поміняв, нові замки поставив,
при світлі спав тепер, аби не бачить губ,
що перейшли у слух, в мої вуста вростали,
вмуровуючи плоть, мов джерело, у зруб…
За ними шепочу – о жах! – такі ж шептання,
такий же самий звук щілинний тишу тне,
і голосом чужим – те ж саме запитання:
– Скажи мені, чому, чому обрав мене?..-
Вони за мене п’ють, співають, промовляють,
цілують немовля, дружину молоду:
що хочу ганить я, вони те вихваляють,
а кличу радість я – вони зовуть біду.
Та й що мені робить, коли найменший вчинок
зла воля оберта на протилежне геть…
Не те кажу, не те… Прекрасний мій зажинок.
Вдоволена душа. Утішений ущерть.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Вуста вірш.