Павло Мовчан – Світло

Я повів почув, мой незримий хтось рухавсь,
та жоден листок на кущі не хитався.
Судомою зору і дзеркалом слуху
когось видивляв, та ніхто не являвся.
Чи промінь пройшов, бо побільшало світла,
тепла прибуло, зароїлася радість;
чи сіллю осіла вся спіль цьоголітня
у гроні вина серед тихого саду.
І плоть моя, світлом ущертно налита,
була запечатана духом любові
до чистого листя, солодкої миті,
що, певно, в житті не повториться знову.
Зненацька руки хтось моєї торкнувся
і, ніби жартуючи, яблуко кинув,
і крапелька звуку теплилась у вусі,
і я засміявся чомусь безпричинно.
Красою мене обпекло неземною –
рука, як обжалена, ніжно щеміла.
Ступив я у затінь, та світло за мною
тяглося на всю висоту мого тіла.
І я, відсахнувшись, рішуче закрочив
назад до людей, до буденного трибу,
і чув, як струмує. чийсь погляд урочий
крізь мене весь день, наче промінь крізь шибу.
І я озирався на сад, як на свято:
там збуджене листя натхненно шуміло.
І я посміхавсь цілий день благувато
та все придивлявся до власного тіла.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Світло вірш.