Павло Мовчан – В стручкові гороху

І занімів, немов прозрів нарешті,
наваживсь зазирнути у прийдешнє,
де все хистке, непевне,
як вві сні:
моє життя було чужим мені,
бо я на мить побачив старість власну,
здригнувшися, зістаривсь передчасно…
Чого злякався і чого тремтів:
ти ж і в минулому, в майбутньому житті?
Ну, немічний, знесилений, ну, хворий…
Та хто тобі рідніший з двох, которий?
Оцей, який живе брехнею й сподіванням,
чи той, що лиш одне не розв’язав питання:
навіщо і подосі живе на світі він?..
А за вікном дощі,
дощі – з усіх сторін,
а ти ж, наче в стручку єдина горошина,
затиснутий до часу, обмежений лушпинням,
яке на мить розтиснуть спромігся ти сьогодні…
Чому кортить заглянуть у завтрашню безодню?
І розгадати долю, і розпізнать майбутнє,
яке в тобі незримо та повсякчас присутнє?
Тому ти і гукаєш: – О зглянься, аве отче! –
Бо зазирати глибше твоя душа не хоче…
І зір мені вернувся усталений, буденний:
минуле вже незриме, а завтрашнє ще темне…
І видно дощ у вікнах, вологе злиплось листя;
мені ж в стручку оселі і затишно, і чисто.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – В стручкові гороху вірш.