Павло Мовчан – Зустріч

Чому ти, пташино, тривожишся дарма?
Ось зараз я рушу і тінь потягну.
Збігають, мов креда з стіни, усі фарби
з очей, і чути тривогу лише голосну.
Не скоїлось ще, та лихо вже чути,
о, як розминутися, пташечко, з ним?
Хоч світло іще, але крадеться сутінь,
вогню ще не видно – гірчавіє дим.
Хоч прузлик пряде свою нить в конюшині,
себе заколисує співом струмок,
та серце вже чує холодну годину
і пада під ноги пожовклий листок.
І навіть бур’ян сам у себе тікає,
у сім’я зав’язує пам’ять і дух.
І вже гайвороння, зібравшись у зграю,
кричить і прощальний заточує круг.
Та ніби від сну так на серці святково,
хоч те, чого праглось, – іще не забулось.
Не ти вибирав собі долю свідомо,
а ти тільки й знаєш, що ти – це не хтось.
І що зачерпнеш із колодязя часу,
те й буде по жилах твоїх струмувать.
Рукою махни на прощання тій птасі,
що знає, як далі їй жить і співать.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Зустріч вірш.