Павло Мовчан – Тепло-холод

І сніг, і дорога тобі вже не впомку,
неначе й не ти замерзав тут колись.
Лиш листя трухляве та трави пожовклі
крижинками згадки давно затяглись.
Щільніше зімкнулись набряклі дерева,
низенька кигичка хвилясто летить.
В пожовклій струмливій воді березневій
струмує повільно підземна блакить.
Безодня колише напоєну крону
і, зір викрадаючи, надить в глибінь.
Та чути, як дужо з розверстого лона
усепоглинаюча дише студінь.
І ніби розширивши власну свідомість,
очима ковзнув, розімкнув небокрай,
нарешті згадавши, що йдеш ти додому,
що пекло – позаду, попереду ж – рай…
Що світло несеш ув очах захмелілих
і подихом грієш прожилки гілок…
Проте що не крок – вичаха твоє тіло
і зір каламутить в’юнкий холодок.
Ступнув і забув і кигичку, й безодню…
Чим ближче до обрію – більше тепла…
Стискається кригою пам’ять холодна,
і білий мороз виступає з чола.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Тепло-холод вірш.