Павло Мовчан – “…І вустюки занозяться в зіниці…”

…І вустюки занозяться в зіниці,
суха солома очі розрива,
занурюєшся в себе, як в криницю,
де рідина застигла нежива.
Не від щедрот природи,
а від злиднів
переінакшується зміст твого єства…
Та ні набутків, ані втрат не видно –
спустошилась скарбниця родова…
Речовина життєва вибуває,
зроста натомість порох костяний,
солома, стиснувшись, очниці розриває,
і вивергаються обличчя з глибини
вже безіменні, ніби каменюки,
і рвуться, рвуться родові сполуки –
і шириться довкола чужина,
і самоті твоїй немає дна:
слова чужі, хоч голоси знайомі,
ніби чужинці у твоєму домі,
перечорнили житло і живуть,
тебе ж під піч загнали на солому,
де вустюки тобі зіниці рвуть…
Та чуєш ти, як збіжжя топчуть ноги,-
гуляють чоботи веселі на рипу
і, мов ординці, топчуть твого Бога,-
на порятунок не гукнуть нікого –
лиш пам’ять ти обмацуєш сліпу,
нікого не спроможен пригадати,
ні слів простих, ні зріднених імен…
губами стулиш лише слово “ма…ти…”,
яке губами вивчене здавен…
Токоче в грудях верескливе серце,
і вихлинає вигук: – По-мо-жіть!…-
Проте ніхто на поклик не озветься,
бо навіть голос в житлі відчужів…



Павло Мовчан – “…І вустюки занозяться в зіниці…” вірш.