Павло Мовчан – По-ступ

Знов землю відчиняють грабарі –
до глини прикрої вгрібаються лопати.
Ізнову розпинають на горі
необлітанну душечку крилату…
Люд збайдужілий, під один кашкет
підструганий, і на одну підошву –
зрівня гробки, посунувши вперед,
і вшиє заполоч криваву в довгу прошву…
Вологий холод, ніби вустюки,
за коміри вповзає та за шкіру,
об черепи розплющені зірки
відтінюють убогий колір сірий…
– Подумайте (якщо є думать чим?)
про ті хрести, яких вам не минути.
– Єдиная, – алкаш-грабар кричить, –
цілуючи пляшенцію отрути…
– І не-дєліма… – йому в тон впада
полковник Алксніс і вганяє кулю
в відбиток власний – брижиться вода:
пухир спливає з Німана, мов дуля…
і неділимий безіменний тлум
за танками на Захід кроком рушив.
і по землі пробіг залізний струм, –
мов на дротах затіпалися душі…
Тікає від заглади все живе:
в хрести дерева, а трава – в коріння,
повітря п’ятикутний постріл рве,
а мову облягає оніміння…



Павло Мовчан – По-ступ вірш.