Павло Мовчан – Лінія уяви

В розриві між хмарами судно з’являлось помарне:
“Летючий голландець” – з безодні у безвість летів.
Змістилась, напевне, і вісь планетарна,
бо води звелися, мов мур, в висоті.
Він плив – ніби падав, крилом розпустивши вітрило,
і пінивсь в блакиті прокреслений слід:
уява, можливо, його сотворила,
хоч глибивсь він далі в зеніт самохіть.
Зникав, виникав, непідвладній моїй уже волі,
либонь, перейшов він у вимір небесний давно:
дивився незмигно, щоб сліз не схлюпнуть захололих,
упершись ногами в підсинене дно.
І крик застережливий “гей!” пролітав вище тебе,
та голову в плечі ввібрав, аби вигук не тнув,
і водами вниз опускалося небо,
немов перейшла висота в глибину…
А ти тут покинутий в безвісті тонеш
і стежиш, як судно безлюдне зника,
до губ підступається обрій солоний –
побачив у водах свого двійника…
То ж, може, відбиток твій власний валетом
уперсь головою в замулене дно,
а ти сам у себе з’ясовуєш: де ти?
Вражає тебе нестеменність портрета
і поділ незримий між дійсним та сном.
“Летючий голландець”, з якого ти виринув боку?
Хоч плаваєш ти одночасно внизу і вгорі,
в реальнім житті, в сновидіннях глибоких…
В ногах мій двійник – не ступнути ні кроку,
і води зійшлися, і серце замкнули в горіх…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Лінія уяви вірш.