Павло Мовчан – Відбиток І

Ці віддзеркалення, як натяк на життя,
на заплощинне, заприсутнє, інше…
де води вод незрушені стоять
і де душа співає голосніше…

І так затято дмухав в і н на скло,
і посміхавсь улесливо відбитку,
немов за ним щось зриміше було,
мов торочив із потойбіччя нитку.

Там – час відсутній, світ же – молодий,
осріблений, лункий – куди не глянеш…
Відбиток т а м живе ніби завжди –
відвічно терпеливий та слухняний.

Очима скинеш, і в і н тут як тут,
лиш дивиться на тебе запитально:
– Навіщо кликав? Вічний цей маршрут?
Коли у світ перейдеш задзеркальний?

Не осуд, ні… Обурення та гнів
з очей й о г о струмують повсякчасно.
О скільки раз ти кликав? Скільки слів
не виказав про долю його власну?

Дививсь спідлоба хмуро і мовчав
та щось хотів сказать т о б і про тебе…
І ти дививсь на нього увесь час
і думав: втішить його якось треба…



Павло Мовчан – Відбиток І вірш.