Павло Мовчан – Надійні крила

Легкий, святковий, випадковий,
він падав, йшов, переливавсь,
і відбирав мені він мову,
прозорячи густющий час.
Біля колодязя лункого
він стишував свій крок легкий,
вдивлявся поглядом предовгим
у свій відбиток хилиткий.
– Так ось чому мене носило
понад землею сто вітрів,
так ось чому, зламавши крила,
я падав долу і радів…
Бо треба всякнути в пилюку,
пройти крізь сморід, бруд і хлань,
просіятись крізь сито муки
краплинами своїх чувань,
ізлившись у єдине ціле,
в пітьмі не втратить чистоти,
пробившись джерелом зраділо,
ізнову прагнуть висоти.
І витіснить, розкривши жили
земні, всі клопоти дрібні,
аби душа безсмертні крила
не обламала в метушні.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 4,75 out of 5)
Павло Мовчан – Надійні крила вірш.