Павло Мовчан – “І сонях гнеться, і землю гне на осінь…”

І сонях гнеться, і землю гне на осінь,
І синій голос висне, мов крило,
Що раптом над
Просонням простяглось
І протягло золочені покоси.
– Не клич мене,
Занадто таки низько
Ранковий гомін, вхекавшись, пробіг
За небосхил, що править за поріг
Осідку нашого і нашої колиски.
– Не клич свій клич,
Луну не поверну,
Затисну в грудях вигук і відлуння.
Зігни свій крик, бо зляканий впаду я
І вже ніколи в небо не впірну.
Моє розкрилля – крила мук твоїх.
Не я лечу – розіп’ята у небі,
Ти котишся із райдуги кумедно,
І тане погляд в хмарах осяйних.
– Не клич. А то вже й так стулив долоні сонях,
Я ж наболілу зірку проминув.
Твій клич за відчай я сприйняв спросоння,
І, обминувши, знову повернув.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,50 out of 5)
Павло Мовчан – “І сонях гнеться, і землю гне на осінь…” вірш.