Павло Мовчан – “Погожо-днинно, споришево…”

Погожо-днинно, споришево,
пташки хвалу співають дневі,
і розчиняються вуста:
– Ой несказанна ліпота!
Ти марнотратний, ще й надміру,
чи вистачить на всі літа
твоєї, світоньку, офіри?
Цільбу приймаю, як погубу,
не відцурайся мене, любий.
Не відцурайсь, не відступись,
будь завше н и н і, не колись…
Не обривай з вільшин багнітки,
щоб я не свідчив криво, світку,
і не казав: – Жорстокий ти!
Передав меду гіркоти!
Я на озброєння взяв числа,
проте й подосі не осмислю
твоїх руїн, твоїх творінь…
Хотів спитать, та губи стиснув,
щоб видихнуть лише: “Світлінь…”



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Погожо-днинно, споришево…” вірш.