Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено…”)

Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено,
розчахнуто живу між “вчора” і “тепер”,
і клопоти мої дрібним-дрібні щоденні:
дивитися у глиб незрушених озер
і згадувати те, чого давно немає:
б’є перепел в житах, що стали, наче мур,
виблискує коса і простір відкриває,
і золотий покіс ляга за батьком в шнур.
Барильце в осоці настуджує вологу,
і я на колоску хитаюсь, мов пташок,
безклопітний, легкий, веселий, хвалить Бога,
і дрібно, як зерно, розтрушую смішок.
Серпневий вітерець роздмухує волосся,
кружля залітний джміль довкола голови –
та спалахнув метал, і батько впав в покоси,
і біг швидкий вогонь, і хліб нещадно тлив.
І димом затягло все небо, все заткало,
підпаленим крилом ледь жайвір тріпотів,
і я, налитий вщерть розтопленим металом,
крізь щілини в диму із посвистом летів…
Вже прірва кругова наповнилась дощами,
і ногу я заніс, щоб час переступить,
але чомусь спинивсь і думаю роками:
на кого полишить оту жнив’ярську мить?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 4,00 out of 5)
Павло Мовчан – Мить (“Пізнавши далечінь, вже не біжу шалено…”) вірш.