Павло Мовчан – Звертання до снігу

Ой, чистоти не вберегти,
що мені очі ріже…
Крізь подих снуйся і лети,
крізь вушко голки, сніже…

І білизна твоя ясна
відтінює скорботу;
бринить, бринить суха струна –
чорнобиль чорноротий.

Віджив, засох і тільки звук
кружляє, мов насіння,
і проситься стебло до рук
сопілкою, жалінням.

І я благаю, сніже мій,
осівши, зберігайся,
на сито й душу пересій,
білій, не запікайся.

І, відтінивши чорноту, –
ні, не душі, а плоті,
полиш мені не гіркоту,
а солодинку в роті.



Павло Мовчан – Звертання до снігу вірш.