Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка

(З циклу “Фотокартки”)

В безмежних пухнечах затишно, уліжно,
розірвано обрію кільця річні,
і дихає холод хвилястий невстіжно –
нема де сховатись малому мені.
Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий,
мені завеликий – з чужого плеча,
та й тіло вспадковане, дране, як сито,-
на ньому сліди і від куль, від меча.
Під тим драним тілом – ще менша істота,
а в тій малуватій – ще менша тремтить,
і вітер бляшаний, пробивши ворота,
мов простір плескатий, назустріч летить.
Навіщо ти випростав гордо поставу?
Щоб простір летючий стяв голову з пліч?
Позаду снується стежина крізь трави,
що гине в глибинах років чи сторіч.
Ти ріс, мов полин, при шляху, на обоччі,
і бгалась війною душа, наче віск,
забувши про поклик високий, пророчий;
і чув лиш скрипіння і гуркіт коліс.
І прагнув ти тиші, життя владування:
на все розпростертись, усе підібгать,
але ж оболонки, як решето, драні –
за ними істоти від страху тремтять…
Ні ситтю снігів, ані світлом не вкутать,
і гудзів потрібних для тіла нема.
Розірвано й пам’ять, але ж не забуто.
Попереду далеч – сторінка німа.
І кволий промінчик забутої тиші
бляшане брижчання і шум протина.
І ти мов промацуєш слухом колишнім:
– А що в тій дитячій істоті луна?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)
Павло Мовчан – Пожовкла дитяча фотокартка вірш.