Павло Мовчан – Гостина

Добросте шляху – ти ж додому,
повняться спіллю відра в криниці,
солодко буде у погостівці.
Виросте стіл, як чотири осичини.
Стіни обступлять, цибулею ввінчані,
Матінко наша, при вічній турботності,
нащо викруглюєш яблуко в крашанку –
скачуть сороки по чистому обрусі,
щедрість твою вихваляють – не вихвалять…
Ти підцинобрюєш крила їм щіткою.
Тихосте лугу, де сутінь розбризкана,
стріли назустріч летять нам оперені, –
хто їх верта із дитинства далекого?
Котиться колесо збільшене – з пагорба,
шлях нам підстругує поза калиною.
Зійдемо й ми по траві на узбочину:
білі корови срібло розточують.
Все оце наше – по хмари розхильчасті,
все на осоння спрямоване поглядом;
там твоїм іменем простір наречено
і аж за обрій поглядом зміряно.
Матінко наша, мохом замощуєш
наші шляхи, патериці просушені,
в кухлях за ніч нам джерела вирощуєш:
спрага пекуча завжди по відвідинах.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Гостина вірш.