Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського

1.

Приголомшливий промінь
стрімко в темряву прорвавсь
і, заливши, ніби кров’ю, очі світлом, раптом згас…
Темрява – яка широка! Скільки натекло смоли?
Западаєшся в неспокій, ким пробуджений, коли?
На очах рубці зостались і невигоєний біль,
пробиваються кристали – пророста крізь шкіру сіль.
Зір у пучках зосередив, вивернув назовні слух,
звуки мідяні затвердли, уповільнивсь кожен рух.
Кут – ліворуч, кут – праворуч,
криво-прямо – скрізь кути,
заламався простір поруч, лиш нікуди б не іти?..
Ніч печалі, муко чорна, проминайся, поглинайсь,
чую, як в мені потворно заломивсь біжучий час…
Губи скривлені від крику,
пальці сторожко тремтять,
тчеться нитка під’язика, а душа, як шовкопряд.
Сам із себе проростаю, протинаю власну плоть –
вилітає з вуст кристалик, аби впасти й захолоть.
І, збудившись, виявляю: стелю круглу, стін вапно,
журавлів літає зграя, що всоталась крізь вікно.
І стоїш посеред хати, – іскра сонячна пече,-
підібгавши ніч, як вату, і не витерши очей.

2.

Розчиняється слух, – в перламутрову мушлю
звук угвинчено круто, – то півень співа?!
Повінь спала нічна – я прибився до суші,
на щоках дошерха ластовиння окрушин,
і світліє поволі важка голова…
Ніби пальці в лусці – значить, сон був у руку:
срібну рибу ловив в каламуті нічній,
значить, нуривсь углиб, де ні зблиску, ні звуку,
хоч припливи й відпливи відбились в мені.
Відчуваю нутром; то приб’є, то відхлине,
кров у жилах підвладна хитанню води,
і свідомість в проміжках виносить
щось срібно-пташине,
аби, зблиснувши, зникнути знов назавжди.
Дві краплини в очах лиш тремтять –
не проллються,
і пісок під стегном твердне в камінь палький.
Як це дивно – заснути й прокинуться, – сутінь,
а все тіло твоє мерехтить від луски.
Як це страшно – повітря бракує,
губи ловлять пітьму, а довкіл німота…
Своє слово вплети в хор – хай простір святкує,
і випорскує з губ гіркота…

3.

День не день – безнастанне сльотіння,
сон товстий, повстяний, не проткнуть;
прокидання, немов воскресіння,
виринання… Бо ніч – каламуть…
А по хаті, де мулу в коліно,
де хитає горшки круговерть,
плава скриня, а в ній – його віно:
марля, стьожка, сорочка на смерть…
Кожну ніч домовик ворохобить,
трусить з комина сажу на піл,
цвіллю хліб розшива для оздоби,
розлива каламутну купіль.
Ти по ночі пливеш – відпливаєш,
розмокає саманний ковчег;
на світанні когут вилітає,
але світ – безберег, безберег…
І нема куди птиці прибитись,
не пристать твоїй думці ніде,
імена каламуттю розмиті,
каламуттю розведений день.
І на пагорби хвильні угору
мчить потужна швидка течія,
і видніє крізь шибку прозору
вічна пристань твоя…

4.

І стверджує кору дубову мороз,
сніги сургучами печата;
мовчання смолою в устах запеклось,
язик крижаніє при гратах.
Та й що він вам скаже: так, білі сніги,
сумує і згадує літо?
Замети довкола, як безліч могил…
І можеш, мов дурник, радіти,
що скреснуть сніги і оголять шляхи
і виловить він з-поміж сміття
дубовий листок, не потрухлий, сухий,
яким запечаталось літо,
промимрить: “Минулось… минулось… зима…”
І спрагло чекатиме знову
того, що пощезло, розтало, нема,
змереживши кору дубову…



Павло Мовчан – Слухаючи музику Максима Березовського вірш.