Павло Мовчан – “Нервовий подих свідчив вічні злидні…”

Нервовий подих свідчив вічні злидні…
Він часто дихав – хату зігрівав,
з якої світу білого не видно:
навколо муром виросла трава.
І тільки стежка спрагла до криниці
збігає стрімко і верта назад…
І соняхи рябі та темнолиці
блукають жебраками поміж хат…
Дух зубожіння, виснаження часу,
прикметний день безглуздої доби,
коли нещадно нищиться прекрасне
і топчуться знецінені скарби.
З кутків виходять сутінки вологі,
і цвіль повзе, мов гусінь, по стіні.
Уява бідна, і слова убогі –
умови щонайкращі для брехні…
І крізь свідомість йдуть радіохвилі,
впроваджуючи в неї райський дух,
і заперечить дійсністю безсилий
спустошений махорним криком слух.
…Так і стояв посеред хати босий
і посміхавсь щасливо сам собі…
Крізь кропиву проламувалась осінь:
семидесята у його добі…

Павло Мовчан – “Нервовий подих свідчив вічні злидні…” вірш.