Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині…”

Оце обличчя у вітрині
належить не мені віднині…
Хіба отой шарпак – то я?
Обличчя скресло, зір зів’яв –
в стручечку губ ні квасолини…
Бо ліплений з пісної глини –
обсунувсь на дощах, звітрів;
на тім’ї в’ялі волосини…
і тінь не відпускає ніг.
Та що казать? Коли мовчання
правдиве свідчення останнє,
слух реагує на слова:
“Раз-два… раз-два…”
А очі.. Що я бачу ними?
Як йдуть провулками старими
такі ж точнісінькі, як я.
І смиче їх за нитку диму,
скажи мені, рука чия?
І за чиїм я повелінням,
своє міняючи одіння,
дивлюсь незмигно та сміюсь.
І не сумління, а терпіння
у мене, – з ним міцний союз.
Не здерти маски м’язової,
що формувалась для героя,
та ж я зісподу – боягуз.
Боюсь пересудів та кпинів,
поважності ні на краплину.
Пісна пересихає глина,
торкне хтось раптом – розвалюсь.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Оце обличчя у вітрині…” вірш.