Павло Мовчан – “Предовгим поглядом, що за літа сягає…”

Діду Кузьмі

Предовгим поглядом, що за літа сягає,
вже бачиш рай і хмар летючих зграї.
Слова відходять, звуки відлітають,
чіткішає обрис запашного краю.

Душа мовчить, готова до відльоту,
відштовхує ненатлицю-скорботу,
вилущується з утлого одіння,
розвівши руки, врізані в коліна.

Цегляна хата, біла шкаралуща,
стовпи димів, непроходима пуща,
і небо гне метелик безіменний,
біліє чисто, відліта тихенно.

Колишня втіха, насолода плоті
металом стали, що гірчить у роті…
– Ні, ні, не треба того раювання,
якщо таке гірке на смак прощання.
А чи безсмертя для душі потрібне,
якщо вона залишиться безрідна?

Ще треба ложку вистругать онуку,
прожити, мов останню, кожну мить
і на безсмертя взять тоді заруку,
якщо, мов ланці, душі сполучить.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Предовгим поглядом, що за літа сягає…” вірш.