Леся Українка – Про велета

(Казка)

Давно, в дитячий любий вік,

В далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам’ятаю.

Мені її розповідав

Малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.

Ні, він розказував її

З простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).

Ми з ним сиділи у садку

Вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.

Вечірній вітер турбував

Стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.

Одно до одного тоді

Тулилися щільненько
маленькі “панна і мужик”,
бо їм було страшненько.

Я пам’ятаю очі ті,

Наївні, круглі, карі,
неначе вчора то було,
що ми сиділи впарі,

Усе лякало нас: трава,

Що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.

Та навіть в груші тій старій

Ми певності не мали, –
хто знав, про що її гілки
“на мигах” промовляли?

А найстрашніші нам були

Оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, –
запевне, з злої волі!

Бо все те, запевняв Лаврін

(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.

Той велет сильний був колись

Не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.

Його збороти не могла

Ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.

Чим велет бога прогнівив,

Того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.

Не встрелив велета господь

Своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м’якеньким руном.

Сон, кажуть, божа благодать, –

Ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.

Ліг велет – думав, на часок,

Та й спить уже століття,
землею засвітився весь
і марить про страхіття.

Бо скористали вороги

З його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.

Вже оснували тіло все

Залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.

Не раз до серця глибини

Сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.

Часами болісно у сні

Наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.

Як дошкулить несвітський біль,

Він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.

Та не бояться вороги,

Гадають: “Ет, примара!”
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.

І встане велетень з землі,

Розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.

“Все, що налипло на йому,

Одразу стане руба…” –
хлоп’я спинилось.
Нам обом волосся стало дуба.

“Коли ж він встане?” –

Тремтячи, спитала я хлопчину.
“За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину”.

Тут раптом вихор налетів,

І дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули…

Кохана стороно моя!

Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.

Єгипет, 5.02.1913



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 4,00 out of 5)
Леся Українка – Про велета вірш.