(Казка)
Давно, в дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
я чула казку. Чула раз,
а й досі пам’ятаю.
Мені її розповідав
Малий сільський хлопчина
без тенденційної мети,
бо він же був дитина.
Ні, він розказував її
З простотою святою
(я, може, помилку роблю,
що казку в рими строю).
Ми з ним сиділи у садку
Вечірньою порою,
в той час, як захід розпалив
пожежу за горою.
Вечірній вітер турбував
Стареньку нашу грушу,
і щось таємне і жаске
нам заглядало в душу.
Одно до одного тоді
Тулилися щільненько
маленькі “панна і мужик”,
бо їм було страшненько.
Я пам’ятаю очі ті,
Наївні, круглі, карі,
неначе вчора то було,
що ми сиділи впарі,
Усе лякало нас: трава,
Що тихо майоріла,
і гаю дальнього стіна,
що в заході горіла.
Та навіть в груші тій старій
Ми певності не мали, –
хто знав, про що її гілки
“на мигах” промовляли?
А найстрашніші нам були
Оті ставні тополі,
що вшикувалися в ряди, –
запевне, з злої волі!
Бо все те, запевняв Лаврін
(так приятель мій звався),
зросло на велеті тому,
що з богом позмагався.
Той велет сильний був колись
Не тілом лиш, а й духом,
всі людські пута й кайдани
зривав єдиним рухом.
Його збороти не могла
Ніяка міць ворожа,
поки на нього не прийшла
таємна кара божа.
Чим велет бога прогнівив,
Того Лаврін не відав.
Питала потім я й старих,
та жоден не повідав.
Не встрелив велета господь
Своїм ясним перуном,
а тільки сном його накрив,
немов м’якеньким руном.
Сон, кажуть, божа благодать, –
Ні, часом кара божа!
Спіткала велета у сні
пригодонька негожа.
Ліг велет – думав, на часок,
Та й спить уже століття,
землею засвітився весь
і марить про страхіття.
Бо скористали вороги
З його важкої млості,
безкарно точать з нього кров
і трощать білі кості.
Вже оснували тіло все
Залізними дротами,
припали до глибоких ран
неситими ротами.
Не раз до серця глибини
Сягають хижі руки,
а велет спить камінним сном,
хоч терпить люті муки.
Часами болісно у сні
Наморщить густі брови,
тоді стинаються й шумлять
гаї, ліси, діброви.
Як дошкулить несвітський біль,
Він трохи ворухнеться,
по тілу корчі пробіжать,
уся земля здригнеться.
Та не бояться вороги,
Гадають: “Ет, примара!”
Але ущухне божий гнів,
минеться й божа кара.
І встане велетень з землі,
Розправить руки грізні
і вмить розірве на собі
усі дроти залізні.
“Все, що налипло на йому,
Одразу стане руба…” –
хлоп’я спинилось.
Нам обом волосся стало дуба.
“Коли ж він встане?” –
Тремтячи, спитала я хлопчину.
“За рік, сто рік чи за безрік,
а може, й в сю хвилину”.
Тут раптом вихор налетів,
І дерева здригнули.
Ми, як сполохані пташки,
до хати враз майнули…
Кохана стороно моя!
Далекий рідний краю!
Щораз згадаю я тебе,
то й казку сю згадаю.
Єгипет, 5.02.1913
(1 votes, average: 5,00 out of 5)