Павло Мовчан – Мікеланджело

Ну що йому та різьблена печаль,
студений мрамур,
як вода в криниці,
вилискує, цямрований в очах,
овально входить в здвоєні зіниці.

…Стегно.
Коліно.
Випукле плече.
Шліфоване аж до спокуси лоно,
куточки губ, в які не затече
ані відраза, ні сльоза солона.

Похітливо розлігшись на весь зріст,
повітря проломивши гіркувате,
в об’ємі сну замкнувши вічний зміст,
жагу творця усотує, як вата.

І заздрим гнівом наскрізь пропіка
її нутро черниця жердкувата,
до злочину схиляється рука,
націлившись на перса горбкуваті.

Ну що той холод в мармурі, цей гнів,
коли жага завжди в очах колише
відвічний образ, зітканий зі снів,
пречистим духом хтось весняно дише?

Ну що йому хвилинне забуття,
оманливе завждешнє гамування,
коли душа жадає все життя
відвічного злиття і раювання.



Павло Мовчан – Мікеланджело вірш.