Павло Мовчан – “Обертається свято життя в сумування…”

Обертається свято життя в сумування:
над розпалищем тіла сумує душа.
Кожен день може бути останнім,
а ти думав, що вічне тривання,
і чекав за смерканням світання,
і тому час свій сипав з ковша.
В плюсклій думці себе відшукати
ти не годен, бо й пам’ять пуста.
З усіх слів найзбагненніше – мати,
найкволіша рука вузлувата,
найвразливіше серце щербате,
найнадійніші плечі хреста.
Каламутиться зір відчужілий
і не хоче себе розпізнать
у руїнах колишнього тіла,
що жада не безсмерття – похмілля.
Лиш з очей, вже давно спорожнілих,
ще не змито небесну печать.
І, обернені пильно у себе,
вони бачать краплинку живу
у дуплинні, у зцямрених ребрах,
краплю світла, краплиночку неба,
що згорнулась, мов іскра, мов звук.
І забуто всі свята, печалі,
сльози, радість, і кпини, і гнів,
авеню, парки, лавки, вокзали;
притабанив сюди, тут відчалив,
за щокою лиш гумка, як сало,
а на серці – що кривди, що слів…
Все зійшло, як сніги, відгоріло.
Ось скампиця, газета, ціпок.
Ой навіщо душі тлінне тіло,
лучче б вільно у небо летіла,
як у простір відкритий сніжок.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Обертається свято життя в сумування…” вірш.