О свято снігів всевидющих, дзеркальних,
глухих, сповивальних, твердих і сипких:
налицина блазня з обличчям печальним,
весільна сорочка, пошита з луски.
Прилипли долоні до білих полотен,
аби не закутало знов сповиття;
та вже прикипіла пов’язка до рота,
аби не хулив прохолодне життя.
Гривань сиволобий пливе через поле,
вилискує срібно і спис, і шолом…
мальований воїн… пустеля… навколо…
похмільне минуле, схололе тепло…
То думки клубочок чи подиху кужіль?
Примарне, безживне, сипуче, мов сніг, –
життя безтілесне, до часу – байдуже,
слідів не лишає, не топче доріг.
Проходить крізь камінь,
крізь вушко голчане,
виповнює плоть нерухому ущерть,
втрачає всі риси обличчя печальне –
налицину блазня доліплює смерть…
Легенями, шкірою, зором та слухом
вбираємо світ, аби швидше забуть
примарну безликість, невидимість духу
і тиші густої глуху каламуть.
Чи воїн у тіла твого оболонку
вмостивсь на ночівлю і шкіру розтис,
чи зменшилась, може, душа аж до голки?
Та чий то в куточку виблискує спис?
Посріблений, гострий, лункий – з потойбіччя, –
на держалні срібнім роса мерехтить…
Кольчуга на кріслі – з якого сторіччя?
Встаєш і не знаєш, а як далі жить.
І чують підошви холодність паркетин,
годинник цокоче, членується мить…
За вікнами – сніг, а на ліжку – замети,
і плоть твоя, ліплена з снігу, тремтить.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)