Павло Мовчан – Єдиним рухом

Утечище моє, прибіжище, криївко,
бездомному мені незатишно і гірко, –
як в полі полину, пожухлій бадилині, –
в дводільній однині від літа і донині.
Темніючи лицем, мов явір на відлигу,
дивився я на сніг посизілий, мілкий:
над ним, як в льодохід,
пливли уламки криги,
стинаючи з ялин насторчені вершки.
Я голову пригнув, ввібравши глибше в плечі,
і слухав, як летять важкі вітри лелечі,
і пошепки благав: – О, проминайте, хмари,
з-перед очей моїх зникайте, мов примари… –
В промоїнах вгорі просвічували води,
і відблиски швидкі котились вдалечінь…
а погляд, як і сніг, вологим був зі споду,
набухлою тяглась позаду чорна тінь…
Вона мене назад щосили відхиляла,
і різала рамена повітряна шлея,
так наче в новий день уперто не пускала,
де з кіссям у руках стояла смерть моя.
І прихистку мені ніде, ніде немає,
і брилою сумною в ногах не тінь – тягар,
а з тріщин угорі висотувалась зграя,
і ширилось гучне, непогамовне: – Кар! –
І, впавши долілиць, затулюючи вуха,
провалювавсь крізь сніг в потужну течію,
і слухав, як несе вода нестримним рухом
в безмежну широчінь, мов тріску, плоть мою.



(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Єдиним рухом вірш.