Павло Мовчан – Розщіп

Пом’якшений до сліз снувався голос вітру,
а в пучці вказівній дрімав вогонь досвітній,
і тіні на стіні писали розпач свій,
і книга на столі лежала, мов сувій…

Майбутнє не ввімкнеш і не освітиш долі,
хіба сліпим перстом ковзнеш по сторінках…
І думка ледь жива у сонному розсолі
здригнеться – спалахне на мить вогонь в шибках…

Струсне електрострум єством, і зрине згадка;
з іконою в руках йде боса мати в ніч,
а стовп вогню упав на Прип’ять, наче кладка,
щоб в небуття життя пішло на сто сторіч…

Йде мати – на руках у неї Божа Мати…
Кого хто рятував – подосі не збагну?..
Бо простір розірвавсь і розщепився атом,
а промінь у руках ікону розітнув…
І розчахнувся зір; поміж очима яма…

Святого лику того докупи не стулить…
І рветься пополам мій вигук: – Ма-мо… Ма-мо…
І лускає пітьма, щоб спалахнуть на мить…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 1,50 out of 5)
Павло Мовчан – Розщіп вірш.