Павло Мовчан – Спалахи

Стоять, немов після посвятства,
дерева, світлі, мовчазні,
і щедро роздають багатства
сухій осінній стороні.
Я і собі підставив жмені –
хай капле золото й бурштин…
Але летять скарби повз мене,-
рука ж, пожадливо-нужденна,
вхопила декілька жарин;
і, відсахнувшись, біль струсила,
і, мов згадала давні дні,
труснула дерево щосили –
вогні посипались рясні.
І губи, спалені в гарячці,
прошелестіли:- Часе мій…
Хоч по пропаленій позначці
мої урази зрозумій…-
Та не страшна вогню пороша:
цілуючи вогонь, збагнеш,
що все чистішою виносиш
щоразу душу із пожеж.
Бо в чистім полум’ї згорає
все, що прибилося за рік.
І ти до тесаного раю
доступишся й жбурнеш в засік
оплавок срібний, олов’яний
чи жужелицю із долонь…
Але чому нестерпні рани,
де цілував тебе вогонь?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Спалахи вірш.