Павло Мовчан – “Ти – світла далечінь, простелена рівнинно…”

Ти – світла далечінь, простелена рівнинно,
прозора та дзвінка, немов погожа днина,
в тобі блакить лунка і крила журавлині,
співучі павутини пряде твоя рука.

Люблю тебе, о земле! Твоє пречисте лоно
остуджує мої натруджені долоні,
наснажує мене, як трави на осонні;
тепло твоє у жили щохвилі затіка.

Наперекір вогню і подихам пустелі,
тебе зволожу я, щоб рунь зросла весела.
Зіжну, і змолочу, і хліб знесу в оселю,
аби далеких друзів на свята закликать.



Павло Мовчан – “Ти – світла далечінь, простелена рівнинно…” вірш.