Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе

Оманливий цей сніг біліє вже укотре?
– Весна не за горою! – укотре я кажу?
Одноманітне все й на білощі щедротне –
сріблиночки в очах і я не збережу…

Ген баба снігова зіпа зчорнілим ротом:
– Ліпить було навіщо?! Розтанете ж і ви!
На глум ліпили й вас, та кутали в полотна,
та тільки поскидали ви відра з голови!..

Аби урвати крик – копнув її ногою,
проте вона до хати ступала слід у слід
і дихала позаду у спину чорнотою,
і дзеркало у хаті враз трісло, наче лід.

І виступав на лицях поволі холод біло,
від доторку долоні тебе пройняв мороз.
Мов ліплене було зі снігу й твоє тіло,
воно теплом небесним раптово зайнялось.

І танучи, хутчій я розпечатав двері –
навпроти янгол білий стояв на повен зріст,
в долонях він тримав по пташці білоперій,
за спиною у нього кипів білий заміс…

Я в очі білі глянув – і злився, як з відбитком,
і сам пройшов крізь себе, в шумких снігах відбивсь,
та хтось смикнув мене так боляче за нитку,
і голос, мов жарина, упікся: “З у п и н и с ь…”

І озирнувся я: ти біла на морозі
стояла, наче сніг, – в руках біліла нить,
з очей ішло тепло і скрапували сльози,
а баба снігова зіпала: “В а ж к о ж и т ь!..”

Павло Мовчан – Я сам пройшов крізь себе вірш.