Павло Мовчан – Бетон

На попелище власних літ
і на спустошене дворище
щось надить… надить… Пам’ять, рід?
Чи здичавіле гробовище?

Скрізь лобода та кропива,
якась чужа трава – в коліно…
Печальна пам’ять родова
дороги скривлює постійно…

Але вирівнює їх страх,
та шлях життєвий гнеться криво…
Скрипить прах ваший на зубах,
що посміхаються щасливо…

Ступну крок вбік – у мур уткнусь:
він вигнався з обох боків
мого життя, де “к” – як плюс,
“ати” – мов вигук, – ой високий!…

Високий мур, – чи ж навіки?
Він обтягнув усю країну? –
Пробились гострі шпичаки
із нього, і штовхають в спину…

Нікого я не бачу. Сам
іду, іду, немов тунелем…
Я знаю: ви присутні там,
де слід зостався від оселі…

Ви знову збратані, а тут
я сам один, як перст відтятий;
між нами двометровий грунт,
бетонний мур, іржаві грати…

Присутність вашу чую скрізь,
та зір не визначить, які ви.
Ліг ваший прах в міцний заміс:
мур височить на краю прірви…

Хоч вгору лишаєм повзи,
хоч в землю прахом западися…
Видно бетон: з вершин… з низин…
мов сам в бетоні схоронився…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Бетон вірш.