Павло Мовчан – Надмірна світлість

Надмірна світлість вже така далека,
що можна лиш уявою сягнуть.
Крильми виказує спалахнутий лелека
неблизь небесну і криничну путь.

Безсмертник при вустах тримає промінь,
ворсинки світла переносить джміль…
Надміру світла в срібному розломі:
громадиться вгороі небесна сіль…

Кущ сяйва палахкоче при дорозі,
а з нього пташка іскрою зліта,
та підійти до нього не в спромозі –
трима за душу міцно чорнота.

Життя ж твоє, мов заполоч, линюще,
вже вижовкло, погнулось, мов папір.
Не бачать раю очі невидющі –
згаса поволі вигорілий зір…

Та прийде час – в розломах болю зблиском
надмірне світло спалахне на мить:
нестерпне світло ти побачиш зблизька –
в тобі воно і пам’ять спопелить,

І чорний вік, і душу твою чорну,
і чорний страх, і залишки думок.
І спалить твоє тіло гріхотворне
високий струм небесних блискавок.

Павло Мовчан – Надмірна світлість вірш.