Павло Мовчан – На латці – латка

(З циклу “Відлуння війни”)

І випив простір голос твій –
тепер шукай себе самого:
хоч видихайсь, хоч занімій,
одна надія лиш – на кого?
Подесьбіч – муром житній лан,
ошую – золота пшениця.
Попереду – росте бур’ян,
позаду – грона криці…
Невже з тобою це було?
А ти – чи був собою?
Промита пам’ять, наче скло,
водою дощовою.
Збирав праворуч колоски,
по ліву руч – осколки,
щоб вимолотить потайки
одну зернину голки?
Все залатав: і плоть, і час,
і землю, пам’ять, долю…
Рубці лиш бачу повсякчас
на тілі й подовкола.
А на воді – на шрамі шрам;
життя – на латці латка,
і блиска голка тут і там,
та рветься все спочатку…
І рветься рот від рваних слів,
і лускають зіниці,
але не залатать тих днів,
де знов пробилась криця.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – На латці – латка вірш.