Павло Мовчан – З висоти дерева

(З циклу “Гоголівські читання”)

Торішні трави впали на поліж,
та вже зелений натяк на появу
тепла – скорузлість протина, як ніж,
і обіцяє спалахи буйнаві.
Ось джерельцем проклюнувся любець,
і, задихаючись, хапає сонце брунька,
переповзає грядку корінець,
і павутинка лопається лунко…
Здригаєшся, бо відстань в тілі є,
що обумовлює і відхили, й вагання,
і прозелень ростучим гострієм
її заповнює, щоб припинить хитання.
Можливо, що до меж належних не доріс
і форму ще не всю був виповнив собою,
і місце залишив для горя та для сліз
або ж заливсь на весь квітневою водою.
А може, ще й життя в минулім не добрав –
ввібгали силоміць у тіло це просторе.
Та шкіра вже тріщить, поношена й стара,
коли ввіходить дим солоний у зазори.
Стара трава тріщить, під п’ятами вогонь,
і раптом пригадав про люльку кореневу,
і з дуба заволав: – Товариші, агов!
Беріть у праву руч, гребіть назустріч дневі!..



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – З висоти дерева вірш.