Павло Мовчан – “Облудними словами заличкую…”

Облудними словами заличкую
життєві незугарності і страх:
– Усе гаразд. І горя не існує.
Душа окремо. І окремо прах.
Не нарізно, а мов одне в одному,
живуть, як різнойменні близнюки:
п’є тіло мед, а на душі – оскома,
бо різні вподобання та смаки.
Що квапиться одна все надолужить,
меди допити, діток нащадить,
то друга до життя немов байдужа:
воно для неї – то коротка мить…
Увібгана у тіло, завше суща,
в минущому – про вічність дба вона;
і, мов горіха, плоть вона розлущить,
і вилетить, бо меж не зна, не зна…
А тлінне тіло – клопотун і дбаха –
живе собі, все знаючи про час,
у кокон душу замика від страху:
відмахується – хай минає нас.
І, мов мураха, стягує докупи
по дрібці збіжжя, множачи майно,
і надбане щодня рахує тупо,
хоч дні його зраховані давно.
Про судний день і думку відганяє:
чим глибше страх, тим більше в роті слів,
що розлітались, мов пташина зграя,
і навіть сам себе не розумів.
І, склеївши стару розбиту миску,
він мимрив задоволено під ніс:
-Хе-хе, як ловко, що й не видно риски…-
та зір його туманився від сліз…
І вже не бачив, як крізь вутле тіло
просвічував усміхнений близнюк,
мов виліплений з снігу – чистий, білий,
і крила віхоли здіймались замість рук.
Він ніби знав заздалегідь хвилину,
коли зітхання розведе вуста
і, звільнений раптово, він відлине
туди, де інша плоть і тіснота.

Павло Мовчан – “Облудними словами заличкую…” вірш.