Павло Мовчан – Диптих про Лесю Українку

1. Біля хворого С. Мержинського

Тане кружальце обличчя…
Хай собі ходить, хто ходить
боком попід дверима.
Дух вогню однокрилий борсається в оливі.
Де воно? Що воно? Звідки?
Стеля – не ополонка.
Висушена нагідка плаває, як лебідка.
А задля кого?
Вже віджурилось, що й годі,
так, що ні сліз, ані слів, –
страх собі по господі ходить, де захотів…
В нього тонке обличчя –
світиться, ніби скло,
а біля губ суничних житнє тремтить стебло…
– Лесю, а де пашниця,
порожньо так руці…
Гай Зелений не сниться…
Жар догора на щоці…
…Легко нозі ступати,
білу повітницю бгати.
Бігти… Бо навздогін
він троєрукий. Він!
– Холодно?
– Анітрішки…
– В гніздах долонь – горішки.
– Кину, а чи влучу?
Тихі мої долоні
студять зжарілі скроні,
мови його не чуть.
Страх тільки щось шепоче,
перстень надіти хоче
на підмізинець твій…
– Та ж відступись мерщій!

2. Леся Українка в Сурамі.

Хто ж це день при дні за мною
бродить назирцем, як сніг,
і сльозою крижаною
пише ім’я на вікні?
Упівголоса вже кличе.
Ой, ще рано, не спинюсь,
не зломлю – тобі незвично –
кров’ю скріплений союз.
Пережди якусь годину –
заплетуться жили знов,
як волокна – в бадилину,
розрідивши смертну кров.
Борозну візьму глибоку,
не глибоку, а важку.
Легко мать мені мороку
при співкому лемішку.
І воли мої слухняні
рушать землю на засів –
у засіки берестяні
ляжуть зерна добрих слів.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Диптих про Лесю Українку вірш.