Павло Мовчан – Гірка Марія

Вертаю у себе, як річка з розливу,
прискоривши в руслі життя течію.
А був же широким… А був же й щасливим,
коли відчував всю безмежність свою…
Ніхто не спиняє мене, не гукає –
ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,
лиш слово високе приховує камінь
та чистий пісок закипа в джерелі.
Волочиться слідом за мною імення,
мов пес шолудивий, слухняне, як тінь…
Позаду змикаються трави зелені –
минуле всякає в джерельну глибінь…
І ясен оцей донедавна був часом –
стає піщаницею звітрений шпиль,
а око кринички у вибалку згасло,
і камінь розлущивсь, мов струк, без зусиль…
Трива вороття, і струмок ледь сльозіє,
і ледве відчутний у живчику пульс, –
ти чуєш мене, полинова Маріє! –
я скоро до тебе піском озовусь…
Чи ясеном чистим, гранітом зернистим,
скупою росою на стьожці трави…
О жоно, Маріє, гірка та пречиста,
ти з вуст моїх швидше корону зірви!
Бо втримати важко мені твоє ймення,
що з голосу вже переходить у час, –
все менше мене зостається від мене,
проте глибини так багато для нас…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Гірка Марія вірш.