Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори…”

Стук молотка, наповнюючи звори,
проріджував повітря непрозоре.
Вкривали хату бляхою лункою,
і бився звук об двері головою.
Заслуханий у ритм одноманітний,
кивав ти головою ледь помітно.
Так-так, так-так, – притакували звуки,
що чинять гоже майстровиті руки.
Метал слухняний, камінь без спротиву,
і дерево зростає полохливим…
Але поглянь: достойно на осонні
в траві побляклій спочивають коні.
І червоніють ягоди шипшини –
оклично, незалежно від людини:
так-так, так-так… – Без рухів руйнівничих
світ вивершивсь у злагоді й величчі…
Так-так… так-так… – краплина по краплині
додолу падала і стверджувала глині,
що руки лиш розрухи додають,
коли росину надвоє січуть…
Я ніс в одному вусі дзвін металу,
а в другому капіж мені лунала…
І мізкував над тим, а як узгодить
ті стукоти із подихом природи?
І, до грудей приклавши свої руки,
я чув, як серце металево стука:
так-так… так-так – у такт серцебиття,
руйнуючись, будується життя…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 2,33 out of 5)
Павло Мовчан – “Стук молотка, наповнюючи звори…” вірш.