Павло Мовчан – Посеред степу

Самітно, сирітно під вигином неба…
Хто ми з тобою? Пасерби долі?
Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, –
вічно сидиш на життєвім престолі.
Нехтуєш навіть нашим вітанням,
тупо вдивляєшся в простір стооко,
мовби очікуєш завше світання,
рушення гір, кам’яного потоку…
Кібчик сідає на тебе, неначе
хоче до зору ще й свій долучити…
Б’ється в заглибинки промінь гарячий,
щоб твою думу важку просвітити…
Може, ти з нуду знетямивсь, бовване,
і струмування часу не чуєш?
Наші ж тіла, мов решета ті драні, –
з кожної судинки б’є часострумінь…
Навіть не втримали пам’яті роду:
Хто ми? Магогині діти? Сколоти?
Завше обернені зором до сходу…
Правда, не знаємо, камене, й хто ти?
В землю углибивсь ти дужче, ніж сущі, –
чуєш всі здвиги, всі сотрясіння…
Став я на тебе – розгледіть грядуще,
та й захолов, скам’янів в онімінні.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4,50 out of 5)
Павло Мовчан – Посеред степу вірш.