Павло Мовчан – Спіщанілий час

За дужки життя не виносив себе він ніколи,
не думав про вічне,
бо в ньому присутній завжди.
За межами імені власного, ніби у полі,
розмитий свідомістю, сутністю завше твердий…
Немов в заповіднику “я” стрижньове пробувало:
тут руки вкоротять,
там пластирем губи замкнуть…
весь простір життєвий до п’ят обкарнали,
лише в глибину западалась некопана путь…
Але із-під ніг вигрібали і землю щоденно,
з грудей по складах витискали словник,
аби здичавіло оточував світ безіменний,
а з горла висотувавсь стрічкою крик.
А “я” – це камінчик вишневий чи лічений атом,
присохлий до ясен,- його язиком не торкнеш…
безрідне, безпам’ятне –
де ж твої батько і мати?..
Та як ти на світі ще й досі живеш?!
– А так і живу я у м’якуші тіла,
безпам’ятний я, тому й невагомий… Завис…
– Ти падаєш, падаєш в час спорожнілий,
і світ спіщанілий вже рушиться вниз…
І падають хмари, підтяті під корінь,
і сиплються вниз телефонні стовпи…
Розверзлась земля по самісінький обрій,
і в кратер державний летять черепи, черепи…



Павло Мовчан – Спіщанілий час вірш.