Павло Мовчан – Зворотний зв’язок

Немає відстаней. Є забуття байдужих.
Далеко ми сягаємо, ввібгавшись у думки.
Прийшов сьогодні й ти в сніги до мене, друже!
І потиски я чую холодної руки.

Недовго ти ішов крізь скиписті морози…
Та часом, ідучи, не обпалив душі
на язиках снігів на звуженій дорозі?
Я жду давно приносин – показуй бариші…

Де копійчаний сміх, те твоя мстива втіха?
Ганьбив ти не мене – з-під себе вибрав грунт.
Поглянь, в кутку висить те павутиння сміху,
що видряпалось там, а наснувалось тут…

Воно усе, усе відлунює щомиті:
в сполученому часі – сполучене й життя;
і від напруги часто горять єднальні ниті,
коли по них струмують блюзнірські почуття.

У тебе на губах помітно грають глузи,
навіщо на папір кладеш ти п’ятірню,
де щойно вивів я: “Найбільше бійся друзів…”
Та я збагнув нарешті – прийшов ти по платню.

Бо в колі ліхтарів ти стримавсь від огуди,
слівця не проронив, а тільки посміхавсь:
покличуть нас усіх до праведного суду…
– Хтось, чуєш, в двері стука…
Вже й звітувати час…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 3,20 out of 5)
Павло Мовчан – Зворотний зв’язок вірш.